Я ЮДА!

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах

Вона росте на чорнім полі крику

Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один дохмурий день -

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

- Це ти про мене? - спитав я у Грицька. - Ну, звичайно, про мене... От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її...

Шкода мені Грицька, та є речі ВАЖЛИВІШІ

Оцініть мою дипломатію! Я переміг!

Як мені дракона вмовити?

“Не доб’юся я нічого. Правда, є ще один шлях - добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський”.

     

 Наважився на неймовірне - пішов розмовляти з драконом. Побачив нову печеру, тепер ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

      Познайомився з драконом. Здивуванню немає меж... його Грицьком пустельник нарік. Я спробував його переконати. Дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що - проти традицій?

А він мені відповів, що не збирається нікому зла чинити... дивний.
      Я пробував його переконати. Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон - то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до “геть з князями!” недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, - у своєму князівстві єретиків не потерплю!

Осоромилися...

     Господи, з'їхалися лицарі з усього світу. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.
      Піду до пустельника. Кажуть, він потоваришував із драконом. Вивідаю, що то за покарання таке.

Нарешті зібрались лицарі на герць! Люботин прославлено!

Що воно за дракон? Аж соромно.

Даремно вирішили викурити. Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж по-бабски, а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

Адже ж зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона.

Все! Терпець урвався! Збираю військо!

- Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, господь змилостивився над нами.

- Ви про що?

- Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

- Та йдіть!

- Каже, біля Бистриці.

- Справжнього дракона?

- Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

- І де він живе?

- У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

- Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? - вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

- Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

- Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона - пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом - святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

Тривоги. Пропав мій сон.

У мене є донька - прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і я не матиму спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи мої пращури. Ось вони осудливо зиркають на мене із портретів, і ніде сховатися від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не маю я права зволікати, інакше проклянуть мене й духи предків, і наступні покоління.

Раніше я утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало мені в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, я, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи мене опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидаюся щось робити - затію, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махну рукою й більше не з’являюся на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

Щоденник князя люботинського

Я куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися мені війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи й, тому-то я із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити мій супокій. 

Відколи я посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело мені затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив під час ловів.